Історія школи

      Неподалік районного центру, славного своїм історичним минулим міста Фастова, серед буйної зелені садів, на березі тихої річечки Кам’янки заховалось невеличке село Червона. Село, яке має свою історію, пишається своїми людьми в минулому і сучасному, свято вірить у краще майбутнє.

   За часів царизму Червона називалась «деревней», тому що в ній не було церкви. В сусідньому селі Паляниченці була церква, був піп, була церковно-приходська школа, де проводилося навчання за церковними книгами. Деякі червонянські діти навчалися в ній, бо в с. Червона школи не існувало. Все населення було неписьменним. Тому передова частина червонян у 1902 році вирішила за будь-яку ціну добитися відкриття в селі земської школи. Першим кроком у цій справі було подання заяви до Київського навчального округу та до Васильківської повітової земської управи з проханням дозволити побудувати школу і видати кошти на будівництво та утримання майбутньої школи. Прохання задовольнили. Уповноваженим з будівництва було обрано Григорія Лозинського, який багато зусиль доклав до цієї справи. Паляниченський піп заважав будівництву школи, тому уповноваженому довелося вести з ним боротьбу. Не все було гаразд у втіленні цього задуму в життя, але наперекір всім проблемам і прикрощам школа була збудована. В центрі села на місці великого вигону, порослого собачою бузиною, кропивою, будяками в ріст людини, на території  площею 0,5 га тепер красувалося приміщення першої сільської школи.

    У вересні 1903 року відбулося відкриття однокласного державного училища. І це був значний крок уперед у плані розвитку села. Шкільна садиба була обгороджена тином, обсаджена тополями, білою та жовтою акацією, кленами. Перед вікнами школи росли кущі бузку та жасмину. За школою з південної сторони на ділянці 0,25 га був посаджений фруктовий сад, де росли яблуні, вишні, груші, аґрус, смородина, малина та інше. В саду було багато клумб, які буяли пишним цвітінням. Школярі доглядали всю присадибну ділянку: навесні обкопували дерева, прибирали доріжки, знищували гусінь, там, де потрібно, обрізали дерева. В лютому місяці для затримки вологи в грунті біля дерев притоптували сніг. Саме приміщення школи мало два виходи. Парадний вхід знаходився з північної сторони і виходив на вулицю. Чорний вхід був з південної сторони і вів у сад та на город.  З парадного входу був скляний коридор, де містилася роздягальня, в якій діти залишали свій верхній одяг. Велика класна кімната мала 6 вікон: троє дивились на південь, а троє - на північ. В класі було 20 трьохмісних парт, які стояли в три ряди. В середньому ряду було 6 парт, бо перед ними стояв стіл для вчителя та стілець. На стіні було дві дошки, біля яких – указка, крейда, ганчірка. Парти були розраховані на трьох учнів, але за ними сідало четверо. Часто місця не вистачало багатьом школярам, і вони розміщувались писати на підвіконня, за вчительським столом.

    За законом того часу до училища в перший клас зараховувались діти віком 9 років, але були учні, котрим виповнилося 12 років. Восьмиліток до нього не приймали. Училище мало статут однокласного, але навчання йшло в трьох групах: першій, другій та третій. Навчання в училищі велося тільки російською мовою, бо українська була заборонена. В російській мові було багато зайвих букв, які затрудняли написання слів. Діти заучували ці слова напам’ять, щоб не допускати граматичних помилок. Один раз на тиждень проводився урок співів, фізкультури, рукоділля Крім цього вивчався в школі Закон Божий, читання старослов’янського Евангелія, вчителем яких був паляниченський піп. За розкладом він повинен був приходити до училища тричі на тиждень, але з’являвся один – два рази, примушував вивчати напам'ять зовсім незрозумілі дітям молитви. Таке навчання було дуже важким для учнів. Крім того в училищі не вистачало книг, а купити в магазині їх не можна було, бо вони не продавалися. Підручники отримували на початку навчального року, а в кінці здавали. Навесні та восени учні дуже любили ходити на екскурсії, збирати лікарські рослини, спостерігати за змінами в природі та вести календар погоди.

    Писати школярі вчилися на грифельних дошках, тому в кожного учня була своя дошка, грифель, лінійка або квадрат. В одній класній кімнаті навчалось три класи, а вчителька була одна. Тому якщо в першому класі було читання, то в другому та третьому класах проводилися письмові роботи. Учні сиділи тихо, ніхто не порушував дисципліну, бо розуміли, що вчитися потрібно і не в кожному селі є таке училище, як у них.

    В кінці навчального року проводились перевідні та випускні екзамени. Для проведення випускного екзамену створювалася комісія, до складу якої входили місцевий вчитель, законочитач, представник із повітового училища або районний інспектор народних училищ. Після закінчення училища учням видавалося свідоцтво за підписом членів екзаменаційної комісії, яке надсилалося з повітового училища. 

     Після завершення екзаменів учні продовжували ходити до училища, займатися шовківництвом. В селі було багато трутовиків. Учні оживляли дрен, годували черв’яків ( дехто займався цим вдома). Кокони відправляли в Москву, за що отримували гроші. Зароблені кошти розподілялися між учнями в залежності від кількості відправлених коконів кожним учнем. В 1912-1913 р.р. в місті Фастові проводилася сільськогосподарська виставка. Червонянське училище подавало на виставку роботи з рукоділля та колекцію з шовківництва. За представлені експонати одержали Похвальний лист.   

     За часів царизму в школі дозволялось карати дітей: залишати після уроків, ставити на коліна, ставити біля дошки, бити лінійкою по долонях, смикати за вуха, волосся. В Червонянському однокласному училищі до революції також застосовувались такі ж види покарань. Але й були й такі учні, яких за 3 -4 роки навчання не карали жодного разу. Існувала товариська порука: сидіти тихо, слухати вчителя, вчитися, не заважаючи один одному. Хто порушував ці правила, того викликали на середину класу і найменшого хлопчика або дівчинку. Малюк бив винного лінійкою 1-2 рази по долонях, залежно від провини. Покараний усвідомлював свою провину і йому було соромно отримувати удари від товариша-малюка. По дорозі додому ніколи не було помсти за нанесені удари. Взагалі, учні любили своє училище, доглядали його, утримували в чистоті. Також поважали вчителів і старших себе.

     Однією з перших вчительок була Меланія Миколаївна (на жаль, прізвища її не запам'ятали), яка навчала всі три класи. 

        В 1931-1932 р.р. директором школи був Мельник Сергій Миколайович, в 1932-1934 р. р. – Заєць Павло Васильович, в 1934-1938 роках – Швидкий Зіновій Андрійович, в 1938-1941 роках – Білорус Григорій Степанович, який із школи пішов на фронт. Великим авторитетом серед учнів користувалися вчителі Білорус Валентина Степанівна, Кушнір Марія Яківна, Швидкий Зіновій Андрійович, Швидка Євгенія Олександрівна, Головко К.С., Вогман Ю.Г., Григоренко Я.О., Васильченко М.Я., Кусаєва Ю.Г., Махнівський Д.І. Білорус Григорій Степанович та Валентина Степанівна – батьки депутата Верховної Ради України Білоруса Олега Григоровича, який народився в селі Червона.  

      За період директорства Білоруса Г.С. школа жила щасливим повноцінним життям. Навчанню приділялась належна увага, але й значно посилилась позакласна та позашкільна діяльність. Дуже часто проводились різні свята, заходи, організовувались походи учнів. Велику допомогу надавали учні школи місцевому господарству: працювали на полях, біля комори, допомагали зібрати та зберегти врожаї. Та мирне, щасливе життя було перерване війною. В село Червона фашисти ввійшли 22 липня 1941 року. Майже з кожної сільської домівки на фронт пішли батько, син, брат, чоловік, незалежно якого віку вони були. Село зазнало руйнування, винищення. Повного занепаду зазнала і школа. Приміщення було пошкоджене, дах пробитий, стіни обсипались, віконні рами і скло вибиті, розтрощенні. Чорними дірами дивилась на село ще недавно весела і гомінка сільська школа. На місці квітників були бліндажі та ходи сполучення, вся земля розрита від вибухів снарядів. Запустіння і руїни принесли німці за собою. Протягом двох місяців – з 8 листопада по 25 грудня – 1943 року через село проходила лінія фронту.     

       Під час війни діти не навчались, лише одиниці ходили в молодші класи. Решта учнів посильну допомогу надавала батькам і односельчанам у боротьбі з ворогом. Дуже багато молоді перераховувалось від вивозу на роботи до Німеччини, тікали в ліс, на берег річки, в яри. Був також налагоджений зв'язок з партизанами завдяки молоді, розповсюджувались листівки з новинами про хід бойових дій серед населення свого села та сусідніх. Сімнадцятирічний юнак Діденко Йосип зміг змайструвати радіоприймач, слухав Москву і передавав новини односельчанам. Але його видали німцям поліцаї Він був схоплений та розстріляний німцями у м. Фастові. Багато колишніх учнів не повернулись в рідне село, загинули в різних куточках нашої країни і за кордоном, свято виконавши свій обов’язок перед батьківщиною. Багато прилетіло в село похоронок, але й багато односельців було нагороджено орденами та медалями.

      Ще не закінчилась війна, ще лунали над світом гуркоти артилерійської канонади, ще здригалась матінка – земля від вибухів, та на території визволеної від фашистської чуми України почалась відбудова народного господарства. Всі труднощі лягли на плечі жінок, дітей та літніх людей. В селі Червона теж не чекали остаточної перемоги над ворогом. Тільки-но село було звільнене від окупантів, всі жителі села, які залишились в живих, почали відроджувати своє понівечене село. І першим об’єктом уваги стала будівля школи. З 1943 року розпочалось відновлення школи. Очолив роботу Швидкий Зіновій Андрійович, який був директором до 1945 року. За заслуги перед батьківщиною був нагороджений Орденом Леніна. З великим патріотичним піднесенням працювали школярі, батьки, вчителі, відбудовуючи свою школу та село. Із спогадів колишньої учениці, нині вчительки-пенсіонерки, Хуторної Теклі Оверківни: «Робота біля школи кипіла. Всі мали такі радісні обличчя, таке завзяття, що соромно було не допомагати. Хто чим міг, тим і прискорював відбудову школи. За декілька днів було розчищене все подвір'я віл уламків. Чоловіки відновлювали будинок, а учні з вчительками вже розбивали квітники, садили дерева.»

       В січні 1944 року приміщення школи наповнилося веселим дитячим щебетом, і вже радісно дивилася на світ просторими вікнами школа. В приміщені було дуже холодно, не було ні підручників, ні зошитів, писали на газетах, а чорнило робили з ягід бузини. Учні перед початком уроку бігали у вільху, щоб нарубати дров і натопити в школі. Вони дуже хотіли вчитися, і ніяка сила не могла втримати їх вдома. Успіхи в навчанні були досить високими. Школа почала своє повноцінне життя.

      В 1945 році директором школи став Позняков Сергій Костянтинович, який продовжував справу зміцнення школи. Це було нелегко, коли перш за все потрібно було піднімати економіку, сільське господарство, відбудовувати зруйноване житло. Та школа змогла вижити  та й ще змінити свою матеріальну та навчальну базу, створити сприятливі умови для навчання.

     З 1951 року директором стала Осадча-Козлова Марія Лазарівна. Саме на період її діяльності випала важлива віха в історії розвитку освіти в рідному селі, бо в 1953 році семирічну школу реорганізували в середню.

       У зв’язку з тяжкими повоєнними роками значна кількість юних громадян залишилась поза освітою, війна вирвала їх із шкільних парт. Тому тепер в одному класі навчались діти різного віку, але це не стало на заваді на шляху до знань. В 1956 році було здійснено перший випуск десятикласників. Перші атестати, як путівник в життя, вручив їм – 51 випускникові – директор Пастернак Іван Андрійович (1954 – 1956 р.р.).

     Життя ніби налаштувалося, стали звикати до мирних буднів, до, хоч і незначного, та все ж матеріального добробуту. Але не всі молоді люди мали змогу навчатися в денній школі, бо потрібно було працювати, щоб забезпечити нормальні умови життя. Виконуючи закон про семирічну, пізніше восьмирічну, освіту, при денній школі с.Червона у 1957 році було створено вечірню школу, де навчалась робітнича молодь. Згодом були відкриті 9-11 класи фастівської, а пізніше Червономотовилівської вечірньої середньої школи. Тепер всі бажаючі мали змогу отримати середню освіту. 

     З 1956 р. по 1963 р. очолював школу Стахівський Олександр Миколайович. За цей час була налагоджена робота піонерської та комсомольської організації, членами яких ставили найкращі учні школи. Покладені завдання виконувалися з ентузіазмом: успішне навчання, допомогу колгоспу в сільськогосподарських роботах, вирощування цукрових буряків, збирання попелу, помету, металолому, макулатури. При школі були створені тимурівські команди, головним завданням яких була допомога сім'ям  загиблих на фронті, старим і немічним. Піонерська вожата школи Баркар А.О., нині вчитель Червонянської ЗОШ І-ІІІ ступенів, згадує: «Тимурі брали шефство над вдовами та інвалідами Великої вітчизняної війни. Їхніми обов’язками було таке: носити воду, рубати дрова, приносити продукти із магазину, допомагати на городі, тощо. Для учнів це приносило задоволення і вважалося святим обов’язком.»

     Та не тільки серйозними справами займалися школярі. Не було їм рівних і в проведенні свого дозвілля. Активно розвивається художня самодіяльність. Жодного свята в селі не проходить без участі школи. Та не тільки школярі, а й вчителі були активними учасниками всіх сільських справ. На належний рівень була поставлена і спортивна робота в школі. Молоде покоління з радістю і завзяттям здобувало знання, гартувало здоров'я і силу, розвивалось естетично.

     Школа жила повноцінним бурхливим життям, гомоніла, співала дитячими голосами, бо їх вже більшало і більшало в її стінах. Класних кімнат не вистачало, хоч навчання проводилось у дві зміни. Та ц сама будівля потребувала капітального ремонту, бо під час уроків на школярів обривалася стеля. Постало питання будівництва нової школи. Його розпочав Стахівський О.М., а закінчував у 1963 році інший директор – Єфіменко Олексій Дмитрович. Нове приміщення зовні було схоже на попереднє, але набагато просторіше, привітніше та затишніше.

      Шкільне життя вирувало, примножуючи традиції своїх попередників, а роки збігали швидкоплинною рікою. За 13 років керівництва, опираючись на педколектив, Єфіменко О.Д. робив усе можливе для подальшого розвитку школи, для якісного та міцного навчання в школі.

      В 1975 році колектив очолив директор Гук Олена Михайлівна, енергійна, вольова жінка, яка до 1983 року перебувала на цій посаді. В цей час період активізується робота піонерської та комсомольної організацій. Добре налагоджується робота пошукового характеру. Так, піонерський загін імені Миколи Яковича Захарченка вирішив більше дізнатися про воїнів, які визволяли наше село. Пошуки увінчалися успіхом. З рідними визволителів зав’язалась переписка, відбулися зустрічі з ними. 

      З 1983 по 1988 рік школою керував Лапік Іван Онисимович. Він був добрим господарем у своїй школі, намагався створити найсприятливіші умови для навчання та виховання школярів, мріяв про школу з усіма зручностями, таку як у великих містах.

     На той час в школі навчалось більше 360 учнів. Вирішив Лапік І.О. будувати нову, простору школу, в якій діти будуть навчатися в одну зміну. Свою мрію здійснив у 1988 році. Школа була пущена в експлуатацію.

      З 1988 р. по 1990 р. керував школою Бабченко Валентин Вікторович, з 1990р. по 1994 р. – Сардак Віталій Іванович. Школа жила своїм звичним розміреним життям. З 1994 р. по 1998 р., школу очолив колишній учень, вчитель історії цієї школи Совенко Петро Олександрович, молодий, енергійний, з великим бажанням працювати та змінити життя на краще. При переході школи на самостійне фінансування Совенко П.О. намагався утримувати школу в належному стані, зміцнювати матеріальну та навчальну бази, покращувати рівень навчально-виховної роботи в школі.

      З 1998 р. по 1999 р. перебував на посаді директора школи Хоменко Олесь Вікторович, який велику увагу приділяв не тільки навчанню та вихованню в школі, а й фізичному розвитку вихованців. З 1999 року на посаду директора школи була призначена випускниця цієї школи Крук Антоніна Іванівна. На даний час школа має статус загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. В ній навчається 51 учень, з яких 8 учнів мають високий рівень навчальних досягнень.

     За своє існування школа дала рідній країні славних синів та дочок. Серед них є люди, які довели, що школа дала їм добрі знання. Це такі як:

·        Савченко Леонід Іванович, 1937 р.н., нині професор Ужгородського університету;

·        Хуторний Станіслав Костянтинович, 1930 р. н., лікар Чернівецького обласного центру здоров'я, автор декількох видань;

·        Савченко Леонід Миронович, 1945 р.н., викладач Київської фізико-математичної школи;

·        Савченко Леонід Платонович, 1937 р.н., полковник запасу, нині проживає в м. Москві.

    Серед випускників нашої школи багато кваліфікованих спеціалістів сільського господарства, промисловості, освіти, культури, медицини та інших галузей.

     З 1956 року, з моменту відкриття середньої школи, було здійснено 50 випусків і вручено документ про освіту 1563 випускникам. Серед них 20 медалістів, з Похвальними грамотами у вивченні окремих предметів закінчили школу 213 учнів.